• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Конкурсні роботи

Жорстоке свавілля, або Неспокутний гріх

Поема-колаж

Перша назва поеми – «Голодне Різдво». У 2018 році вона відзначена дипломом на Третьому Міжнародному конкурсі наукових і мистецьких робіт ім.В.Маняка та Л.Коваленко у номінації «Мистецькі роботи вчителів закладів середньої та викладачів закладів вищої освіти».

1. Прелюдія голодомору

КОЛи

Московські козли-

Вельзевули

У собі

Розгнуздану силу відчули

І в Україну повзли

Із кремлівських висот

Літа тисяча дев’ятсот

Тридцять другого,

Богом, людьми не забутого,

Над Україною

Горем-лавиною

Сунули хмари –

Чорні примари

Зловісні,

Зі сходу й півночі,

Голоси півнячі

Ранками гожими,

Темними ночами

Тишу тривожили –

Біду пророчили.

КОЛи

НавКОЛо

Сільських оКОЛиць

КОЛосилося поле

Пшеницею, житом,

Щоб людям жити,

Оселями

Невеселими

КОЛобродили

КОЛективісти –

ВишКОЛені

КОЛоністами

Доморощені

КОЛабораціоністи,

Сталіністи

Злісні,

Перелицьовані,

Москвою нацьковані,

І батогами,

Нагаями

Людей агітували

До КОЛективної ями,

Іменованої

(Прости, Господи!)

КОЛгоспами.

2. Несусвітні грішники

По осені

Орди непрошені

(Кодло гріховне)

Зерно, приховане

На день чорний,

По селах

Шукали.

Хижі шакали,

Дракони

Червоні,

Рукою Москви дириговані,

КОЛами, лопатами

Землю сиру КОЛошматили

І матами

Лихословили.

А знаходили –

Навіть на КОЛиво

Жодної жмені

Жита, ячменю,

Жодної горошини

У фартушині

Не залишали –

Все із ям вигрібали.

Ті ями

Ставали гробами

Тривожними

Для знеможених

Голодом-мором

І надлюдським горем.

А у псів окаянних

Не було покаяння:

Мов чорти гривасті,

Червоної масті,

Кати-людомори

В клуні, в комори,

В тутешні

КОЛешні

Лізли

Дикими зайдами

Із од злості на губах

Заїдами

І останню зернину,

Як крові краплину,

Грабували.

Ні, гірше:

Поріддя грішне

Зухвало

Гробувало

Життя убоге,

Дароване Богом.

3. Стежка віща

до кладовища

Зима забіліла –

Душа заболіла

У матері-страдниці –

Безпорадниці.

Зима настала –

Земля застогнала

Від горя лютого,

Світом почутого.

Та світ кривився,

Крізь пальці дивився

І мовчки злився.

У змові з нечистим

Фіговим листом

Москва прикривалася,

Коли Україна

Невинна

Слізьми кривавими

Умивалася,

Коли до кожного

Села тривожного

Ставала все ближче

Стежка на кладовище.

4. Праведний гнів

Гнів

Матерів

Голодні вуста

Прикладав до хреста.

У людей

Від небес

До грудей ,

Як протест,

Опускалися руки

Безсилі,

Бо небо оглухло,

КОЛи діти

Хліба просили,

Із голоду пухли

Й німіли

У КОЛоверті

Голодної смерті.

Натомість

На поміст

Гніву

Святого

Госпола Бога

Батьки

Ставали,

Німі кулаки

Проти Москви

До неба здіймали

І скреготали

Зубами

Перед катами –

Аж вусатому

Катові-

Сатані

На стіні

(Навпроти)

Заціпило

Ситого

Рота.

5. Сльоза на «бенкеті»

голодної смерті

Без вечері пісної

До години пізньої

Голодною від Покрови

На Різдво Христове

У нетопленій хаті

КОЛихала КОЛиску

Мати.

КОЛихала вона,

КОЛихала,

КОЛискову співала

Для свого немовляти,

Казку про КОЛобка

Оповідала,

КОЛомийкою сповивала.

Тільки ж дитя не спало –

У КОЛисці

На кленовому листі,

Горем притертим,

Лежало мертвим.

Світ не чув, не бачив,

Як душу дитячу

І мертве тіло

Гріло

Материнське тепло.

А дитя те

У матері п’яте

Було.

Янголи

До неї прагнули

Прихилитися.

Вона ж перед ними

Вустами німими

Сповідалася,

До неба молилася,

Сльозою

Гіркою

Причастилася.

Схилила голівку

Та на долівку,

КОЛупану-переКОЛупану,

НавКОЛішки опустилася

Спроквола.

У матері в серденьку

Зненацька тенькнуло

І заКОЛоло.

Отак, над КОЛискою,

На бантині повислою,

На КОЛінах,

Вона… й оКОЛіла.

Од усесвітнього болю біліша,

Не підвелася більше

Мати,

Щоб із немовлятком

У нетопленій хаті

Саму себе

Поховати.

А по щоці

Богородиці

Осудна сльоза

На землю сповзла.

6. Самопоминання

Віфлеємська зоря

Із небесного вівтаря

КОЛючим променем,

Обезкровленим,

Людською

Недолею

Змореним,

Мовчки

ПроКОЛовши

Шибку промерзлу,

Над померлими

Засвітила

Світило

Печальне –

Свічу поминальну –

Прощальну.

І на мертві уста

Впала тінь од хреста.

7. Різдвяний міраж

ОсКОЛок

Від розКОЛотого

Місячного КОЛа

У дворі на КОЛові

Над хатою-пусткою –

На ТОЙ світ перепусткою

Повісивсь зненацька.

Шлях Чумацький

У небі мерещиться,

Різдвяні зорі

В нічному дозорі

Хрестяться

Над покійними,

Долі покірними

Душами,

Над байдужими

До горя

Людського

Яничарами,

Над бездушними

І безкарними

Сталінськими жандармами.

Тільки не молиться

Сільська околиця

На ім’я «кладовище»,

Де вітер свище

Поміж могилами

Жалісними мотивами

За упокій

Без найменших надій

На спасіння

До праведного воскресіння.

8. Коляда

За частоКОЛом

КОЛишньої шКОЛи

На КОЛяду

На трухлявих КОЛодах

КОЛо КОЛодязя

КОЛядники посмутнілі

КОЛом сиділи –

КОЛядували:

Живими трупами КОЛінкували,

З-під

КОЛід

Черв’яків виКОЛупували

І руками

Кістлявими

У роти клали.

Білий світ проклинали

Мерці безгрішні,

Перед Всевишнім

Ставши навКОЛішки.

І, збожеволівши

Від несусвітньої кари,

Голодною смертю

Вмирали.

9. Нашестя

Навесні,

По зимі навісній

Із Московщин –

З Курська, Ворпонежа,

З Калуги, Орловщини –

Їхали в Україну

Занапащену –

На Донбас, Cлобожанщину –

Раді й веселі

Молоді новосели.

Їхали, як на весілля,

На новосілля –

КОЛонами сунули

Ті, кому пофортунило

Рвонути першими

До даремщини:

Полуторками грузовими,

Гарбами парокінними.

Курилась дорога за ними

Шлейфами рівними.

Їхали із балалайками,

З непристойними лайками,

З матами типовими –

Триповерховими.

Раптом у відчаї

Хтось із них вичавив:

«Стойтє!

Астановітєсь!

Сматрітє:

Около

Тополя

Пад кустом

На абочінє –

Два трупа чєлавєчєскіх,

Огложєних,

Ізувєчєних».

Зупинилися.

Оглянули-обдивилися.

Поахали, позітхали.

На місця насиджені

Знов посідали.

І поїхали далі –

Де мертві села,

Де оселі

Порожні

Гостей подорожніх

Ждали…

Іменем сатани

Із таких, як вони,

КОЛон новосельців –

Із Росії пришельців

Та їхнім приплодом –

Згодом

Кадебешники-генерали

Червоні

На беззаконні

Формували

Підвали

Затятої

«КОЛони

П’ятої».

10.Пам'яті не стерти

Такою

Страшною

Була та

Правда триклята.

Всечасно

Негласно

Влада верховна –

Кривава, гріховна –

Щосили

Усе робила,

Щоб стерти

Правду пам’яті

Живих про мертвих.

А найстрашніше –

Інше:

Того лихоліття

Не визнають

І нікКОЛи

Не визнавали

Вандали

ХХ століття.

Злочинів непокараних,

Часом захмарених,

Не можна забути,

Хоч про гріхи неспокутні,

Про голоду жертви

Навіть московська церква

Правду приховує

Перед Богом Єговою,

Попри заповідь Божу –

Дев’ятую,

Кремлем

На хресті

Розіпятую.

І в тому таїться

Армагеддон грядущий

Для поколінь майбутніх

І сущих.

11....А правди не спопелити

Правда про голод

Не стане ніКОЛи

Замкнутим КОЛом.

Її не розКОЛоти

На уламки-осКОЛки,

У болоті

Не розКОЛОтити

І не спопелити

Антихристам многоликим,

Бо вона однолиця

І тим від брехні різниться –

Багатоликої,

Горем прикритої.

Правда КОЛюча

І неминуче

Тим КОЛе очі,

Хто заховати хоче

Страшний свій злочин

І неспокутний гріх

Від зрячих сліпих.

За сімома замками

Ту правду ховали,

У глибокі могили

Її хоронили,

На вогні палили.

А вона

Наче та купина,

Не згорала,

Із могил уставала,

Як імена стерті

На палімпсесті,

Знов і знов воскресала

Із пам’яті мертвих.

Її (без забрала!)

Навіть куля не брала,

Бо правди слово –

Не зерня пусте,

Не полова.

Воно із роками

Навіть на камені

Проросте

І поминальною свічкою

На суді праведному

Свідчитиме.

Крізь ночі зловісні

Ту правду у пісні

Несли кобзарі,

Як світло зорі,

Що згасла

Дочасно.

12. Іменем сатани

Року тридцять четвертого –

Післяголодосмертного –

У столичному Харкові

Ворони накаркали

Із насиджених гнізд

Кобзарський з’їзд.

До славного міста

З усіх України кінців

Прибуло понад триста

Народних співців.

Номенклатурні партсили

«Увагою» їх оточили

І жестом вождя-сатани

«Запросили»

У країні Рад

Співати на новий лад.

Та… – не вийшло!

Бо правда – не дишло.

Вона – многожила.

Її, як і шила,

Не втаїти в мішку

У годину важку,

Скільки б її не цькували

Сатрапи-вандали.

13. Сатані на догоду

Пополудні

Словом облудним

Кобзарів зо двісті

Зграя енкаведистів

(Нечиста сила!)

У хащі

Харківщини

Заманила.

І тут їх,

Богом почутих,

Незбореними

І невпокореними

Без суду і слідства

За законами звірства

Хижаки-зубоскали

Усіх… розстріляли.

Разом з небожатами-

Провожатими.

За що?

Кому на догоду?

Спитайте вітрів

Зі сходу.

14. Колесо розбрату

НіКОЛи

КОЛісниця історії

Зі своєї КОЛії

Не зійде.

Але,

Якщо не пам’ятати

Голоду-мору

Чорної дати,

Якщо не розКОЛеться

Замкнуте КОЛо

КОЛеса

Розбрату вічного,

Москві підопічного,

То історія

Знову повториться

Новою

Горем-бідою.

Та жевріє

Надія

На нового месію,

Який посіє

Зерна Правди й Віри

Між братів-бузувірів.

І не з благословення долі

Діждемося волі.

А воля справжня

Через тяжкі страждання

Прийде-настане,

Як сонце встане

Над витязями піднебесними –

Христовоскресними.

15. Доки?!

Великомученице Україно –

Серця мого половино,

Зоре всевишня –

Теперішня і колишня,

Мала і велика

Невільнице двоязика!

Під егідою

Двоглавої гідри-

Вампіра –

«Рускава міра»

У замкнутому КОЛі

Своєї долі

Борсатимешся, як у баговинні,

Доки сини твої вірні,

Невинні

Не будуть оправдані

Судом праведним,

А другі –

Сини недолугі –

Не будуть покарані

Іменем правди.

Зрадників,

Здирників,

Клептократів

Має скарати

Народна десниця.

Україно, проснися

І схаменися!

У грізному слові

Відродися,

Бо ніКОЛи

У кривавому КОЛі

Не станеш вільною,

Доки не заплачеш

І не засмієшся

Мовою рідною.

16. Жорстокий докір

Наїлися.

Напилися.

Забулися

Помолитися

І символічну

Свічку

Полінувалися

Запалити

Після роботи

У день скорботи.

Ну хоч би про людське око,

За душ мільйони

Невинних

Предків рідних

У десятому поколінні,

Голодом зморених,

Схилили голови!

Наїдаймося!

Об’їдаймося!

Обжираймося!

Не забудьмо

Від пуза наїстися

За них – убієнних

Потворами-

Голодоморами!

Може, КОЛись гикнеться

Або й одригнеться,

Як правда засвітить,

Якщо не на сьому,

То хоч на тому

Світі.

17. Новітні вампіри

Кров у жилах холоне,

Коли «п’ята КОЛона»,

Привиди комунізму,

Апологети

Вперті

Неосталінізму,

Вожді новоявлені,

Брехнею ославлені,

Як пси голодні,

Встають сьогодні

Із тьми безодні,

Щоб знов і знову

Із сатаною у змову

Нечисту

Нового злочинства

Вступити –

На шлях кривавий,

Безправний.

Заправляють бандами,

Прокремлівськими кланами

Жириновські, путіни,

Імперськими планами

Спутані,

На всю Росію

Брехнею

Сіють.

Нею

Світ засмічують,

Проти правди засвідчують

У судах нечестивих.

Ними –

Виродками сатани –

Правлять сучі сини.

Брехня – їхня зброя

Живуча.

Вона ж неминуче

Пізно чи рано

Зведе тирана

До скону-загину –

В могилу

Собачу,

Бо світ не пробачить

Злочинцям такого

Гріха страшного.

– Кари злочинцям, кари,

Чужинцям і яничарам –

Живим чи мертвим, –

Волають мільйонні жертви

Голодоморів

І кличуть до непокори

Дияволам

Новоявленим,

Новітнім

Вампірам,

Що лізуть із шкіри,

Щоб на коліна

Поставити Україну,

Як то бувало

В часи навали

Ординців Кремлівських.

Несамовиті

Покидьки- поторочі

Білим світом

Заволодіти

Хочуть.

18 . Заклинання зла

Порідненим

Іменем

Житнього колоска

Правда людська

Проклинає

І заклинає:

- Сило злая,

Скорчся і згинь,

Обернися у тлінь.

Чорна потворо

Голодомору,

На друзки

Смердючі

РозКОЛись,

Щоб, бува,

Моровиця нова

Не повторилась КОЛись!

19. Засторога

А ворог-гаспид

Не дрімає, не спить:

Кремлівська банда

Із тавром окупанта –

Путінська зграя

Потайні

Тенета брехні

Розставляє,

Чатує на жертву,

Аби її зжерти.

Хорти зубасті,

Горласті

Норовлять розпясти

На хресті

Волю,

Тереном повиту,

Кровю умиту.

Тільки ж не вдасться,

Матері вашій трясця!

Подавишся, людоморе, –

Сонця пітьма не поборе!

Вкраїно,

Твій час настає.

Згадай, хто ти є,

Звідки роду коріння,

Повір у своє воскресіння.

Історія вчить:

Не мовчи,

А постань

У горнилі повстань,

Вознесися стіною

Перед силою злою,

Ворожою –

Твоєї долі загрозою,

Щоб відсіяти

Олжу від істини.

Бо нІкому буде сіяти,

Ані хліба з’їсти

Після нової

Нелюдської сваволі ,

Якщо, не дай, Боже,

Вельзевул переможе

І заполумяніє,

Зірветься

Світова веремія –

Третя.

Ота засторога –

Не тільки від Бога.

Закатованих голодом тіні

У ночі осінні

З могил виростають

І застерігають

Нас – сущих,

Відповідальних за покоління грядущі.

20. Молитва до України

Вкраїно – всесвітня зірнице,

В минуле своє озирнися,

Крізь замкнуте КОЛо розбрату

Уздри морду «старшого брата».

Історії КОЛеса не повернути.

Але хіба можна забути

Батурин, ГУЛАГ, і Биківню, і Крути,

Катівні Сибіру, поморища люті?!

Іржавих лабет зловорожого КОЛа

Молитвою не розірвати ніКОЛи.

Дарма! Схаменутись ніКОЛи не пізно:

Вставай, Україно! Є сила залізна

У жилах твоїх, в непоборній правиці;

Сухим лежить порох у порохівниці.

У передгроззі святому довКОЛа

Тріщать ланцюги ненависного КОЛа .

А заповідь перша й остання:

Вся сила твоя – у єднанні.

21. Епілог

Над Україною світає.

Година праведна, святая

Прийде-настане.

І сонце встане

Над білим світом,

Росою,

А не сльозою

Вмите.

А часу вітер

Сльозу ту витре.

Боріться й вірте

У правди силу

Непогасиму.

В часи розплати

Не подолати

Нікому ніКОЛи

У дружному КОЛі

Здобутої кров’ю

Волі.

*КОЛ – корінь слова коло.

Іван Скибук с.Самари

Про автора

Скибук Іван Михайлович народився 21 березня 1947 року в селі Сокіл Любомльського району Волинської області; виростав на берегах річки Безіменної, звідки починаються витоки рідної землі та рідного слова. Опанував професію вчителя української словесності. 49 із 53 років педагогічної діяльності присвятив школі села Самари на посаді вчителя та директора. У 2017 році видрукувана збірка його поезій «Танго для журавлів». Поетичні рядки Івана Скибука розкривають глибинний світ краси слова, людських постатей, природи, України і власних настроїв.

Кiлькiсть переглядiв: 233